Реалізація і захист прав людини та пацієнта
- Реалізація і захист прав людини.
Пріоритетом для будь-якої держави має бути дотримання прав і свобод людини.
У 1991 році Україна, ставши незалежною державою, зробила перший крок на шляху до ствердження демократичності, верховенства права. Так, в Конституції України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина. Стаття 21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права людини і громадянина в Україні можуть обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією, і з метою:
- врятування життя людей та майна;
- запобігання злочинові чи його припинення;
- забезпечення інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку, економічного добробуту;
- забезпечення охорони здоров'я і моральності населення, захисту репутації або прав і свобод інших людей;
- запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.
У жодному разі не можуть бути обмежені:
- право мати рівні з іншими конституційні права і свободи та право бути рівними перед законом;
- право громадянина України не бути позбавленим громадянства;
- право не бути вигнаним за межі України та право не бути виданим іншій державі;
- право на життя і право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань;
- право кожного на повагу до його гідності і право не бути підданим катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;
- право не бути підданим без власної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам;
- право на свободу та особисту недоторканність;
- право не бути заарештованим або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом, тощо. Будь-яке втручання державної влади у реалізацію прав людини має бути чітко юридично закріпленим, відповідати положенням Конституції та бути обґрунтованим. З метою забезпечення дотримання в державі прав і свобод людини і громадянина, потрібно, щоб на всіх рівнях влади та кожним громадянином було високо усвідомлена важливість дотримання прав і свобод людини. За визначенням Вольтера: "Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів". Тому головна функція органів державної влади та правозахисників – це забезпечення верховенства права й справедливого судочинства. В цьому процесі надзвичайну роль грає забезпечення прямої дії Конституції України – як головного документа Держави.
2. Реалізація і захист прав пацієнта.
Людина, її життя і здоров’я визнається в Україні найвищою соціальною цінністю.
На законодавчому рівні охорона здоров’я визнається пріоритетним напрямом діяльності держави. Реалізація прав у галузі охорони здоров’я гарантується шляхом проведення системи державних заходів щодо охорони здоров’я, здійснення державного контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я, а також базується на діяльності відповідних державних, громадських органів і організацій.
Згідно Закону України, права людини у галузі охорони здоров'я можуть мати відношення як до здорових людей, які не потребують медичної допомоги, так і до осіб, які мають певне захворювання, що зумовлює їх звернення до закладів охорони здоров'я. Іншими словами, ці права є у громадян завжди, незалежно від факту наявності або відсутності захворювання і звернення до лікувально- профілактичних закладів. У той же час права пацієнта - це права людини, яка вступила у взаємовідносини з лікувальною установою, тобто особа, що звернулась за медичною допомогою.
Пацієнт - це особа, яка звернулась за наданням профілактичної, діагностичної, лікувальної чи реабілітаційно- відновної допомоги до закладу охорони здоров'я будь-якої форми власності чи медичного працівника індивідуальної практики незалежно від стану здоров'я або добровільно погодилась на проведення медико-біологічного експерименту.
Іншими словами, для набуття статусу пацієнта у людини повинні виникнути реальні відносини (правовідносини) з лікувально-профілактичним закладом незалежно від його форми власності (державна, комунальна, приватна), які ґрунтуються на зверненні людини до цього закладу за медичною допомогою або участі її в експерименті.
Найголовніші права пацієнтів регламентуються Основами Законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи), так званою декларацією прав людини у сфері охорони здоров'я. Окрім цього, права пацієнтів можемо визначити виходячи з норм Конституції України (далі - КУ), Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та Клятви лікаря, затвердженої Указом Президента України (далі - Клятва). Аналіз вітчизняного законодавства дає підстави говорити, що в Україні пацієнт має право на:
- життя (ст. 27 КУ, ст. 281 ЦК);
- медичну допомогу (ст. 49 КУ, ст. 284 ЦК, п. "д" ст. 6, п. "а" ст. 78 Основ, п. 1 ч. 1 Клятви);
- свободу вибору (ст. 284 ЦК, п. "д" ст. 6, ст.ст. 34, 38 Основ), тобто на вільний вибір лікаря, методів лікування та лікувального закладу, вимогу про заміну лікаря, лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров'я України;
- особисту недоторканність (ст. 29 КУ, ст. 289 ЦК, ст.ст. 42, 43 Основ), тобто на інформовану згоду на медичне втручання, відмову від медичного втручання;
- медичну інформацію (ст.ст. 32, 34 КУ, ст. 285 ЦК, п. "е" ст. 6, 39 Основ), тобто на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, ознайомлення з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування;
- медичну таємницю (ст.ст. 32,34 КУ, ст. 286 ЦК, ст. 39-1,40, п. "г" ст. 78 Основ, п. 3 ч. 1 Клятви), тобто на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстеженні;
- чуйне ставлення, на дії і помисли, що ґрунтуються на принципах загальнолюдської моралі, з боку медичних і фармацевтичних працівників (п. "г" ст. 78 Основ, п. 2 ч. 1 Клятви);
- допуск інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. "к" ст. 6 Основ);
- повну інформованість і добровільну згоду на медико- біологічний експеримент (ч.3 ст. 28 КУ, п. 3 ст. 281 ЦК, ст. 45 Основ);
- донорство крові та її компонентів (ст. 290 ЦК, ст. 46 Основ);
- трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів як на спеціальний метод лікування (ст. 47 Основ);
- штучне запліднення та імплантацію ембріона (п. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);
- застосування методів стерилізації (п. 5 ст. 281 ЦК, ст. 49 Основ);
- добровільне штучне переривання вагітності (п. 6 ст. 281 ЦК, ст. 50 Основ);
- незалежну медичну експертизу (п. "й" ст. 6, розділ 9 Основ);
- відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди (п. "і" ст. 6 Основ);
- правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я (п. "и" ст. 6 Основ);
- оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я (ст.ст. 40, 55, 56 КУ, п. "ї" ст. 6 Основ).
Ст. 55 Конституції України проголошує, що права і свободи громадянина захища- ються судом. Ця норма передбачає безпосереднє звернення в суд у разі порушення прав. Право на звернення до суду за захистом своїх порушених прав пацієнт має також відповідно до ст. 8 Закону України «Основи законодавства України про охорону здо- ров’я». Для вирішення конфлікту пацієнт може звернутися до суду як у випадку незгоди з результатами адміністративного оскарження, так і безпосередньо за фактом порушеного права. Законодавством передбачені наступні способи судового захисту прав пацієнта:
1. Звернення до суду щодо оскарження рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень (адміністративне судочинство).
2. Звернення до суду з позовом про захист порушених, оспорюваних прав та інтересів, відшкодування матеріальної і моральної шкоди внаслідок порушення прав пацієнта (цивільне судочинство).
3. Порушення кримінальної справи проти особи, яка своїми діями (бездіяльністю) призвела до скоїння злочину проти життя та здоров’я пацієнта і притягнення винної особи до кримінальної відповідальності (кримінальне судочинство). Причиною незначної кількості звернень пацієнтів у суд за захистом своїх порушених прав, є насамперед недостатня обізнаність у своїх правах та недостатня проінформованість в питаннях їх захисту, а також острах перед можливим розголошенням інформації про діагноз та сумнівами у результативності такого звернення.
Охорона здоров’я в Україні забезпечується діяльністю як державних, так і недержавних органів та організацій, передбачених Конституцією та законами України.
Альтернативний (позаінстанційний) спосіб захисту прав пацієнтів включає в себе, такі варіанти захисту як:
Звернення пацієнта до третейського суду. Третейський суд є недержавним незалежним органом, до якого може звернутися пацієнт за захистом своїх майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів. Третейський суд вирішує спори, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.
Також основними формами захисту прав пацієнтів є громадські та благодійні ор- ганізації, зокрема: проведення роз’яснювальної роботи з правових та медичних питань (надання усних та письмових консультацій); складання для пацієнта процесуальних документів та листів для звернення до різних інстанцій; здійснення представництва у суді; допомога у проведенні переговорів з представниками різних медичних закладів і організацій та інше. Важлива роль недержавних організацій і в тому, що звернення пацієнта до них робить більшою вірогідність вирішення його проблеми, тому що основною метою організації є допомога безпосередньо пацієнту і інтерес представників такої організації направлений на позитивне вирішення проблеми пацієнта.
З огляду на відмінності та позитивні риси, притаманні зазначеним способам захисту прав пацієнтів, кожний із них є дієвим. Наявність в вітчизняній правовій системі різних способів захисту прав пацієнта дає можливість не тільки вибору способу захисту своїх прав, а й більшу вірогідність того, що проблему пацієнта буде вирішено.
Юрисконсульт Олександрівського
районного центру первинної медико-
санітарної допомоги Олександрівської
районної ради Горб О.С.
| 
