РЕКОМЕНДАЦІЇ

парламентських слухань на тему:

"Про реформу охорони здоров’я в Україні"

       Учасники парламентських слухань на тему:"Про реформу охорони здоров’я в Україні", що відбулися 16 грудня 2015 року, відзначають, що згідно з Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, затвердженою Постановою Верховної Ради України від 11 грудня 2014 року № 26—VIII (далі - Програма діяльності Кабінету Міністрів України), та Стратегією сталого розвитку "Україна - 2020", затвердженою Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5/2015, реформу охорони здоров’я визначено одним із пріоритетних напрямів державної політики, метою якої є кардинальне та комплексне реформування цієї сфери, спрямоване на створення системи охорони здоров’я, орієнтованої на пацієнта, спроможної забезпечити медичне обслуговування всіх громадян України на рівні розвинутих європейських держав.

       Актуальність цієї реформи є вкрай високою, оскільки ця надзвичайно важлива сфера суспільного життя багато років поспіль потерпає від непослідовної соціально-економічної політики та, на відміну від інших галузей, все ще функціонує за застарілою, неефективною моделлю управління та фінансування.

       Після розпаду колишнього СРСР Україна успадкувала екстенсивну та високоцентралізовану систему охорони здоров’я за моделлю Семашка, яку не вдалося підтримувати на належному рівні внаслідок різкого переходу до ринкової економіки, економічного спаду та через відсутність реформ у цій сфері. Це призвело до глибокої кризи в системі охорони здоров’я.

       Протягом останніх років, незважаючи на високі загальні витрати на утримання системи охорони здоров’я, значну частку яких громадяни оплачують власним коштом, вона не здатна адекватно реагувати на сучасні виклики щодо підвищення захворюваності, захищати громадян від надмірних витрат на лікування.

       За даними Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), сучасний стан здоров’я населення України характеризується вкрай високими показниками захворюваності та смертності, низьким рівнем тривалості життя, відсутністю можливості отримувати належну медичну допомогу.

       Так, середня тривалість життя в Україні на п’ять років нижча, ніж у Європейському регіоні, і на дев’ять років нижча, ніж у країнах Європейського Союзу. За даними Державного комітету статистики України, лише 15% загальної кількості наших громадян є старшими за 65 років.

       Порівняно з країнами Європи смертність населення в Україні практично вдвічі вища (у 2014 році - 14,7 випадку на 1000 населення проти 6,7 в країнах - членах Європейського Союзу). При цьому смертність від серцево-судинних захворювань є однією з найвищих у світі та становить 67,3% у структурі загальної смертності, а смертність від онкологічних захворювань - 13,3% (дані МОЗ України за 2014 рік). Фактично, ці два класи хвороб визначають 80% щорічних втрат населення України.

       Удвічі вищим за країни Європейського Союзу є й рівень малюкової смертності, що вважається одним із основних показників якості роботи системи охорони здоров’я. При цьому показник природного приросту населення в Україні залишається від’ємним, а сумарний коефіцієнт народжуваності становить лише 1,5 дитини на одну жінку, тоді як для досягнення рівня простого відтворення населення він має становити 2,03-2,08.

       За роки незалежності (1991 рік - початок 2014 року) Україна втратила понад 6,5 мільйона населення (за даними Державної служби статистики України - 6,518 мільйона). І це втрати - до початку антитерористичної операції на сході України.

       Така глибока демографічна криза зумовлена високим рівнем захворюваності населення, насамперед хронічними неінфекційними хворобами.

        За станом здоров’я громадян Україна посідає одне з найнижчих

рейтингових місць у європейському регіоні. У рейтингу стану здоров я громадян різних країн світу, визначеному Агентством Bloomberg у 2013 році, Україна посіла 99-те місце серед 145-ти взятих до оцінки країн світу (після країн пострадянського простору - Грузії, Вірменії, Латвії, Литви, Таджикистану, Узбекистану, Білорусі, Росії).

       Від 12 до 14 мільйонів українців хворіють на серцево-судинні хвороби, понад 1 мільйон страждають від онкологічних захворювань, ще майже 2 мільйони хворіють на цукровий діабет, при цьому понад 130 тисяч із них є інсулінозалежними.

       Україна залишається лідером за рівнями захворюваності на ВІЛ-інфекцію та туберкульоз. За темпами розвитку епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Європі та світі наша країна є другою та п’ятою відповідно і посідає 22-ге рейтингове місце серед 123-х країн світу за

оціночною кількістю людей, які живуть з ВІЛ. І якщо на міжнародному рівні 2015 рік був визнаний роком успіху в боротьбі з ВІЛ, то ситуація в Україні через критично низький доступ до лікування залишається складною. З 218 тисяч зареєстрованих ВІЛ-інфікованих доступ до лікування мають лише 64 тисячі осіб (за даними Українського центру контролю за соціально небезпечними захворюваннями).

       Україна продовжує займати провідне місце в Європі за темпами поширення туберкульозу. За офіційними даними, у 2015 році загальна кількість хворих на туберкульоз в Україні становила 457 тисяч осіб, однак, за експертними оцінками, кількість українців, хворих на туберкульоз, може сягати 1 мільйона осіб. За даними ВООЗ, Україна увійшла у трійку країн Східної Європи (Україна, Росія та Азербайджан), де склалася особливо небезпечна ситуація із

захворюваністю на туберкульоз з множинною лікарською стійкістю.

Стрімко зростає захворюваність на вірусні гепатити В і С, яка вже набула характеру епідемії, що може мати більш серйозні наслідки, ніж епідемії ВІЛ-інфекції та туберкульозу.

       Останнім часом внаслідок здійснення неефективної державної політики у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та критично низьких рівнів охоплення дитячого населення профілактичними щепленнями (станом на 1 грудня 2015 року щепленнями дітей віком до одного року охоплено проти: туберкульозу - лише 38,7%, поліомієліту - 44,3%, кашлюку, дифтерії, правця - 25,7%, гемофільної інфекції - 42,7%, кору, паротиту, краснухи - 60,9%, гепатиту В - 23,9%) реальною стала загроза

виникнення інфекцій, захворюваність населення щодо яких булла зведена до поодиноких випадків (дифтерія, правець тощо) та стосовно яких було вжито значних зусиль з метою їх елімінації (кір, поліомієліт).

       Так, незважаючи на те, що з 2002 року європейський регіон ВООЗ, до якого входить і наша країна, було оголошено територією, вільною від циркуляції "дикого" вірусу поліомієліту, у поточному році в Україні (у Закарпатській області) було зафіксовано спалах поліомієліту.

       Індикатором небезпечного стану епідемічного благополуччя населення є й стрімке зростання групових спалахів кишкових інфекцій, кількість яких за останні три роки зросла втричі.

       Ситуація ускладнюється відсутністю усвідомленого ставлення громадян до необхідності ведення здорового способу життя. Нераціональне харчування, споживання неякісної води, масове нехтування заняттями фізичною культурою і спортом, пияцтво, тютюнокуріння та інші шкідливі звички для багатьох українців є нормою життя. При цьому система охорони здоров’я зосереджує свою увагу переважно на лікуванні і майже не приділяє уваги профілактиці хвороб.

        За даними опитування агентства ІРАК (2013 рік), понад 87% населення України незадоволені якістю медичного обслуговування. При цьому, за  даними Державної служби статистики України (національні рахунки охорони здоров’я в Україні у 2014 році), система охорони здоров’я споживає загальних витрат у розмірі майже 7,4% обсягу ВВП України, що перевищує показники деяких країн Європейського Союзу. Однак за обсягами державних витрат на фінансування охорони здоров’я Україна продовжує значно поступатися переважній більшості країн європейського регіону. Так, загальні витрати на охорону здоров’я в Україні у 2014 році становили 117,8 млрд гривень (державні та приватні витрати з урахуванням офіційних та неофіційних прямих платежів населення).

        У 2014 році надходження коштів у систему охорони здоров’я

здійснювалося з трьох основних джерел:

державні кошти, що включають кошти державного та місцевого зведеного бюджету і соціального страхування, - 51,7% загальних витрат на охорону здоров’я (з них 76,8% - кошти місцевих бюджетів, а 23,2% виділяє держава);

кошти приватних домогосподарств, роботодавців, некомерційних організацій, що обслуговують домогосподарства, -48,1%; кошти з іноземних джерел (міжнародних донорських організацій), спрямовані в систему охорони здоров’я України, - лише 0,2%.

       Згідно з даними Світового банку, понад 90% медичних закладів в Україні використовують незаявлені приватні внески, надані натурою, а понад 58% збирають внески з лікарів та медичних сестер (а ті, в свою чергу, - з пацієнтів).

       Крім того, через надзвичайно низький рівень державних витрат на придбання лікарських засобів фактично всі необхідні для лікування, у тому числі під час стаціонарного лікування, лікарські засоби громадяни України змушені купувати за власні кошти. Водночас відсутність достатнього впливу держави на формування цінової політики у сфері обігу лікарських засобів призводить до необгрунтованого зростання цін на медикаменти, що за умов відсутності системи відшкодування пацієнтам вартості ліків робить їх економічно недоступними для переважної більшості населення України, насамперед для малозабезпечених верств населення.

        Негативний вплив дефіциту фінансування системи охорони здоров’я на стан справ у зазначеній сфері значно посилюється вкрай неефективним використанням наявних у галузі коштів через застарілу модель фінансування системи охорони здоров’я, за якої обсяг фінансування залежить від отужності закладу, а не від обсягу, виду та якості медичної допомоги. У результаті вкрай обмежені ресурси в охороні здоров’я переважно покривають витрати на утримання персоналу й оплату комунальних послуг, і дуже мала частка залишається для лікарських засобів, устаткування та модернізації інфраструктури. Із поточних суспільних витрат на лікарні (загального профілю та спеціалізовані) 63,5% витрачається на оплату праці, 8,1% - на комунальні платежі, 16,2% - на прямі витрати на виробництво послуг та 12,2% - на інші витрати. Тобто переважна частина суспільних коштів використовується на фінансування людського капіталу та інфраструктури/комунальні платежі.

       Протягом минулих років Уряд України робив окремі спроби запровадити зміни у сфері охорони здоров’я.

        Так, у 2000 році було запроваджено подушний принцип у формуванні місцевих бюджетів охорони здоров’я. Було здійснено також низку спроб посилення ролі первинної ланки медичної допомоги, остання з яких відбувалася у 2011-2013 роках в чотирьох пілотних регіонах. Проте бюрократична система місцевих органів виконавчої влади, що існує до сьогодні, та незабезпечення Міністерством охорони здоров’я України своєчасного прийняття нормативних актів з питань виконання зазначеного пілотного проекту не дали змоги на належному рівні провести практичну апробацію нової розробленої з урахуванням досвіду провідних європейських країн моделі організації медичного обслуговування населення, яка водночас передбачає механізми підвищення доступності населення до якісної медичної допомоги різних видів та механізми поліпшення ефективності та раціональності використання наявних у галузі охорони здоров’я різних типів ресурсів.

        Після підписання у 2014 році Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода про Асоціацію з ЄВРАТОМ), Україна, обравши євроінтеграційний вектор, мала забезпечити поступове наближення до європейських стандартів в охороні здоров’я шляхом здійснення системного реформування галузі, спрямованого на створення системи, орієнтованої на пацієнта, спроможної забезпечити медичне обслуговування всіх громадян України на рівні розвинутих європейських держав. Орієнтиром реформи було визначено программу Європейського Союзу "Європейська стратегія здоров’я - 2020".

       Однак, незважаючи на задекларовану державою важливість здійснення системного та комплексного реформування сфери охорони здоров’я, Міністерство охорони здоров’я України, що має забезпечувати формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, роботу в цьому напрямі проводить вкрай недостатньо та безсистемно.

       За рік, що минув, не виконано переважної більшості заходів, передбачених Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, насамперед спрямованих на структурну реорганізацію системи медичного обслуговування. Зокрема, не створено центр реформ у системі охорони здоров’я для моніторингу та оцінки їх ефективності, не забезпечено рівних прав щодо діяльності медичних закладів усіх форм власності та різного підпорядкування, не створено умов для вільного доступу всіх постачальників на ринок гарантованих державою медичних послуг, не забезпечено можливості реалізації принципу вільного вибору лікаря пацієнтом тощо.

       В Україні досі практично не зрушилося з "мертвої точки" питання створення єдиного медичного простору, що призводить до неефективного використання і без того вкрай обмежених коштів державного бюджету.

        Так, щорічно кошти Державного бюджету України спрямовуються на фінансування:

військової медицини - це чотири структури (Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство оборони України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України), на медичне обслуговування прикріпленого контингенту (понад 1,8 млрд гривень);

відомчої медицини - це три державні структури (Державне управління справами, Міністерство інфраструктури України, Національна академія наук України), на медичне обслуговування прикріпленого контингенту (понад 700 млн гривень);

наукових установ Національної академії медичних наук України - на медичне обслуговування прикріпленого контингенту (понад 1,3 млрд гривень);

цивільної медицини - заклади Міністерства охорони здоров’я України і комунальні заклади охорони здоров’я.

       Левову частку у фінансуванні займають комунальні заклади охорони здоров’я. На обслуговування населення України в комунальних медичних закладах з Державного бюджету України виділяється понад 46 млрд гривень, а в закладах Міністерства охорони здоров’я України - 6,5 млрд гривень. При цьому відомчі заклади охорони здоров’я не задіяні в наданні медичної допомоги неприкріпленому населенню, тобто громадяни позбавлені можливості користуватися медичними послугами відомчих лікувально-профілактичних закладів, що фінансуються з державного бюджету. Таким чином, рівний доступ громадян до медичного обслуговування не забезпечується.

        Донині не затверджено концепцію та стратегію реформування системи охорони здоров’я України, розроблення яких передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року № 847-р "Про імплементацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони", а також детальний план їх практичної реалізації.

        Затримується розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроектів, прийняття яких Верховною Радою України має сприяти впровадженню ефективної моделі медичного обслуговування населення, спрямованої на забезпечення належних умов реалізації конституційного права громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу, рівний та справедливий доступ кожної людини до медичних послуг.

       Значні недоліки мають місце й у забезпеченні інформаційно-роз’яснювальної та просвітницької роботи, у ході якої мають доступно та обґрунтовано висвітлюватися зміст заходів щодо реалізації реформи у сфері охорони здоров’я та її очікувані результати.