Минулого майже 70 років після Великої Вітчизняної війни, щоб тема остарбайтерів стала предметом уваги, вивчення та оцінки сучасників, бо серед тих, хто виніс на власних плечах важкі випробування воєнної пори 1941-1945 років ця категорія її учасників найбільш недооцінена.

За даними статистики із Олександрівського району за два роки окупації було вивезено на примусові роботи до Німеччини 584 чоловіки, в основному – це дівчата віком від 16 до 25 років.

Напівголодних, в одній благенькій одежині, їх тижнями збирали на збірних пересильних таборах, огороджених колючим дротом на вокзалах міст Краматорська, Донецька та інших, потім вантажили у ешелони з товарних вагонів по 80-100 чоловік у кожному, і знову тижні в таких умовах до вермахту. Двері і вікна вагонів були заколочені, в підлозі – величезні дірки (туалети), влітку – спекота, взимку – холоднеча. Вагони переповнені були так, що не можна було сісти, не те, щоб лягти. Раз в день через отвори в дверях вагонів кидали 3-4 буханки хліба, іноді не було й води.

В 1943 році фашисти перестали звертати увагу на вік: брали з 14-15 років, іноді й старших 30 років, аби були здорові.

Після прибуття до Німеччини на розподільних пунктах наших земляків - невільників продавали господарям як скотину.

Як розповідає Тетяна Селіверстівна Салюк, що мешкає в селищі Олександрівка: її та 6 подруг – Герасимову Марію, Москаленко Любу, Крикливу Марію, Осьмуху Любу, Морозову Марію, Будяк Катерину відправили фашисти до Німеччини у квітні-травні 1943 року (за 4 місяці до визволення нашого району від окупантів).

У розподільчому таборі вони 7 днів голодні чекали поки їх за 20 дойчмарок купив бауер А. Шнейн із селища Пукагофен. Він мав 12 корів, 10 свиней, 200 курей, кролів, коней, десятки гектарів землі. Працювали на нього також невільники із Франції, Росії. Робочий день тривав 12-16 годин. Але це було краще, згадує жінка, ніж на заводах і фабриках, куди потрапили її подруги.

Із розповіді Катерини Павлівни Макаревич, що мешкала в с. Запаро-Марґївка:

- До окупації району німецькими загарбниками, весною 1942 року, сім її подруг – Римар Ніна, Любченко Катерина, Верехова Олександра, Пунтус Євдокія, Білицька Євдокія, ГІунтус Ганна були спіймані поліцаями під час облав і вивезені на роботи до німецьких бауерів. Після звільнення їх американцями, майже пішки вони повернулися додому з радістю і сльозами щастя. Та лише за те, що були у «ворогів» – їх відправили на примусові роботи по відновленню шахт Донбасу, трудові колонії Півночі.

Деякі дівчата, які знали, що їх чекатиме на Батьківщині, вийшли заміж за хлопців із Англії, Франції. Жили добре, бо часто рідним присилали гроші, посилки з речами і одежею. Ми навіть заздрили їм,  - розповідає жінка.

Одна із наших землячок – Павлова Софія Іванівна – була вивезена з Олександрівки на роботу в Німеччину (військовий завод).

Ось уривок із її листа мамі:

«...Позади, по бокам все машины

И гремят и грохочут они.

Здесь работают в муках все люди

В трижды проклятом дальнем краю.

А с работы прийдя в барак темный

Я ложуся на нары свои

Голодна, и скучна, одинока

Проклиная судьбу я свою...

Но настанет когда-нибудь время...

Я к тебе, моя мама, примчусь...

И наемся я вволюшку хлеба,

Заберусь я на печку твою

И забуду о том, как бывало,

Как жила я у немцев в «раю».

(01.06.1945 г.)

Про своє життя Заросило Микола Карпович (с. Новоолександрівка), 1925 р.н, не може оповідати без сліз. Найкращі його роки випали на грозові сорокові: волею долі в 1943 р. потрапив військовополоненим на завод по виробництву зброї в Німеччини. Працювали тяжко. Коли не в змозі було терпіти – вирішили з чехом і поляком втекти. Їх піймали, загрожували розстрілом, але замінили каторгою в концтаборі Бухенвальд.  Чудом знову вижив. Після звільнення вже на Батьківщині, як ворог народу, був засланий в республіку Комі на розробку нафтових родовищ, де відпрацював 25 років. Його долю розділили більше десятка жінок із с. Новоолександрівка. Це Воронова Марія Григорівна, Воронова Ганна Прокопівна, сестри Віра і Надія Дереза, Марія Бербенко, Віра Сукова, Галина Салюк, Ольга Рибальченко та інші.

Як розповідала Марія Степанівна Гвоздьова, із Староварваровки доля невільниці привела її до м. Оба Барман, там вона спочатку працювала в госпіталі для поранених німців. Поряд з корпусами госпіталю розміщувався концтабір для радянських військовополонених. Наші бійці були виснажені і голодні. Вона підмовила декілька своїх дівчат збирати хліб у мішок, потім пізнього вечора відносити до табору і в щілини через дріт просували бійцям-полоненим. Наша ж співвітчизниця Тоська із Житомира доповіла про все головному лікареві, і дівчат відправили до штрафтабору.

Із села села Староварварівки до Німеччини було відправлено 17 дівчат, серед них: Бєлік Віра Данилівна, Толстошеєва Любов Леонтієвна, Марченко Надія Михайлівна, Сподіна Віра Андріївна та інші.

Названі імена – це невеличка кількість земляків-олександрівців, які свою молодість, здоров’я і левову частку життя віддали фашистській каторзі.

В. Литвин