«Акція 51:

Історія розвіяних доль…»

Робота переможця районного пошуково-дослідницького конкурсу

«Дослідження рідного краю» Анни Кіляр,

учениці  Староварварівської ЗОШ

1951 рік – в історії України відбувається останнє примусове переселення народу, зініційоване комуністичною владою. Пройшло 65 років,  а родини й досі збирають уламки своїх сімей і загоюють душевні рани.   Шістдесят п'ять років тому тисячі українців були виселені зі своїх рідних домівок після міждержавного обміну територіями Польщі та Радянського Союзу. Дотепер жертви депортації не отримали ні морального, ні матеріального відшкодування.

Моя робота – це спроба емоційно пережити те, через що пройшли родини моїх батьків та багатьох односельців. Тема депортацій українського населення з земель, що відійшли до Польщі, почала розроблятися тільки  у роки незалежності. У радянській історіографії вона не знайшла свого відображення. Тільки у колективній праці “Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан” фіксується факт розміну районів у зв’язку зі зміною лінії кордону. Проте, другий розмін районів між Польщею та УРСР й остання депортація українського населення так і не знайшли свого відображення, залишившись поза увагою дослідників,  хоча є їх продовженням. І до цього часу майже невідомим залишається сам факт депортації, її передумови та відмінність від депортацій 1940-х років, не кажучи вже про їх чисельність, розміщення та роль переселенців на місцях вселення, їх роль у формуванні повоєнної демографічної картини  Донбасу.

Байдужість до трагедії переселенців 1951 року і прагнення не нагадувати про неї – це парадокс сучасної історії, її істориків та політиків.

Після Другої світової війни популярним вирішенням проблеми національних меншин в європейській політиці стали так звані «Трансфери населення» (обміни). Уявлення про останню депортацію, котра відбулася через 6 років по закінченню війни, не буде повним без інформації про всі попередні ланки депортаційного ланцюга, яким «витягували» з рідної землі не просто сільські громади чи повіти, а цілі субетноси.

Масові переселення українців з Польщі провадилися в чотири етапи: 1944-1946 p.p. — «обмін населенням», 1947 р. — акція «Вісла», 1948 р. — демаркація державного кордону між СРСР і РП, 1951 р. — обмін ділянками державних територій. Результатом взаємних погоджень став “Договір між Польською Республікою і Союзом Радянських Соціалістичних Республік про обмін ділянками державних територій”, укладений у Москві 15 лютого 1951 року.  Умова ґрунтувалась «на принципі взаємного обміну кілометр на кілометр», в результаті якого Польща отримувала ділянку у Дрогобицькій області загальною площею 480 кмІ, передаючи Радянському Союзу рівну за розміром ділянку у Люблінському воєводстві . Розташована на цих територіях нерухома власність передавалася безкоштовно  у справному стані, а її вартість компенсації не підлягала. Кожна сторона могла вивозити своє рухоме майно, резервне і невстановлене обладнання. Надавалося право перенесення своїх прикордонних споруд і устаткування. Населення, що проживало на переданих ділянках, мало б залишатися у межах своєї держави, яка самостійно вирішувала питання про його переселення. Передача ділянок і відселення населення планувалося здійснити протягом 6 місяців після вступу умови в силу. Як розповідають очевидці тих подій, на початку 1951 року пішли чутки, що будуть виселяти на Схід України. Люди вірили і не вірили: хіба в мирний повоєнний час можна спустошити цілі села? Села, в яких споконвіку жили селяни, важко працюючи і нічого не вимагаючи від держави. Уже вивезли в Сибір, так званих, куркулів, забрали за найменшою підозрою всіх «бандерівців» та інакомислячих. Як згадує колишня секретар с/р с. Гошів Рідош Ярослава: «Наш голова Ф.В. Коріновський приїхав з району і почав говорити, що людей треба готувати до переселення. Як про це сказати людям не знав, тому дуже бідкався з того. Але районне начальство насідало, мусили збирати збори громади. Пам'ятаю, як зараз, той  крик та обурення.  Люди навіть слухати не хотіли таке». Спочатку на населення цих теренів був спрямований шквал пропагандистських заходів. Людей насильно заганяли на збори, де показували кінофільми, а лектори розповідали про «райське життя» у східних областях України.

Був великий спротив населення проти такого нелюдського виселення. Та доля цих людей уже була вирішена без їхньої згоди.

Особливості останньої депортації, яку ще також називають «Акцією-51», полягають у наступному. По-перше, виселенню підлягали всі без винятку мешканці терену, незважаючи на національну приналежність. По-друге, на відміну від виселених 1944-1946 p.p., виселені 1951 р. були позбавлені права вільно обрати собі місце майбутнього мешкання. Плани переселення складалися без урахування думки населення, значну частину якого було направлено в південно-східні  райони УРСР, де вони опинилися у вкрай важких побутових і незвичних природно-кліматичних умовах. Важливо зазначити, що під час примусового переселення 1951 року, як і 1944-1946 p.p., близько споріднені особи (батьки і діти, брати і сестри дорослого віку) нерідко направлялися в населені пункти, розташовані за сотню і більше кілометрів один від одного, що унеможливило їхнє подальше безпосереднє спілкування.

Раптова зміна місця мешкання і звичного оточення завжди є стресом для людини. Треба зважити на те, що для покоління людей, приречених на виселення 1951 p., міграції і далекі подорожі не були звичним способом життя. Прив'язаність до рідної домівки, як один із проявів консерватизму бойків, була настільки сильною, що найстарші покоління сприймали виселення як катастрофу всього свого життя.

У протоколі до договору (ст. 1) записано, що кожна із сторін безкоштовно передає іншій стороні державну, кооперативно-колгоспну, кооперативну, загальносуспільну власність, включаючи обладнання підприємств, залізниць, засобів зв’язку. Сторони мають право вивозу рухомої державної, кооперативно-колгоспної і кооперативної та іншої власності…, тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин, худоби. І жодного слова  про людей, які жили на цих теренах з діда-прадіда.

Передана  Польщі ділянка здавна відносилась до етнічних земель бойків. Однією з умов обміну було виселення місцевого населення. В цілому депортація охопила понад 32 тисячі українців-бойків з 35 сіл Нижньо-Устріцького, трьох сіл Хирівського та трьох сіл Стрілківського районів колишньої Дрогобицької області та місто Нижні Устріки (нині – територія Польщі). Мешканці цих сіл були розпорошені по чотирьох  областях УРСР – Донецькій (тоді – Сталінська) – в 25 селах, Миколаївській – в 10 селах, Одеській – в 20 селах та Херсонській – у 5 селах.

Сім’ї колгоспників цих населених пунктів були відправлені у колгоспи Андріївського, Тельманівського, Краснолиманського, Волноваського, Будьонівського і Олександрівського районів Сталінської області.

Переселення жителів зазначеної частини Дрогобиччини обернулося для них великою трагедією. Людей зривали зі своїх споконвічних, обжитих місць і вивозили в несприятливі для горян спекотні райони південно-східних областей. Треба було залишати відбудовані після воєнного лихоліття господарства,залишати важкою працею нажите добро і їхати в невідомість. 

Протягом чотирьох літньо-осінніх місяців 1951 р. колони возів зі скромними пожитками селян безперервними потоками прибували на залізничні станції Нижні Устріки й Коростенко. Вони супроводжувалися плачем жінок і дітей. Розлучалися родини, сусіди, окремі з них — назавжди. Зібравшись на пероні, люди просто неба, у відчаї довго очікували на ешелон, а далі — команди на завантаження. Посадкою фактично ніхто з відповідальних осіб не керував. Основною місією т. зв. «уповноважених» була своєчасна доставка людей на перон та їх ретельна особиста перевірка при посадці до вагонів безпосередньо перед відправкою. І це вони виконували дуже сумлінно. До знищених війною товарняків треба було вмістити все взяте з дому. Останній ешелон відійшов від станції Коростенко 16 жовтня 1951 року. Депортаційну акцію завершено.

Аналізуючи  план переселення, можна відзначити низький рівень його опрацювання, бо для частини районів вселення не було визначено ні уповноважених по прийому переселенців, ні відповідних колгоспів.  На грудень 1951 р. значна частина переселенців так і залишилась без житла.  Це свідчить як про ставлення місцевих органів влади до переселенців, так і про те, що досвід попередньої депортації не було враховано. Отже, проблеми, які не було вирішено до того часу, мали відтворитися на новому рівні. Для самих же місць вселення – сіл, зруйнованих війною та голодом, – прибуття переселенців з худобою, реманентом та ін. давало можливість залікувати воєнні рани та підняти сільське господарство.

Переселення українців з Прикарпатського краю — сьогодні вже історія. Люди на нових місцях сяк-так прижилися, звикли, виросли нові покоління. Та наслідків  депортації з пам'яті не стерти.

Села, в яких живуть депортовані 1951 року бойки, є на мапі Донеччини поблизу межі з Харківською областю. Подорожньому тут обов'язково розкажуть, що в їхньому кутку осіло багато репресованих, котрі після ув'язнення не могли повернутися на Західну Україну, а також багато бойків із гірських сіл Нижньоустріцького району, що їх наприкінці 40-х років вербували “на багату Донеччину”. Села, з яких депортували бойків на північ Донеччини, були невеликими, але, за радянською термінологією, «ураженими бандитизмом і буржуазним націоналізмом».

На півночі Донеччини бойків з 4 сіл Нижньоустрицького району і села Стебник Хирівського району в 1951 році розкидали по 6 колгоспах. На 2 села розділили тільки стебничан. Люди з Гошова, Гошівця, Задвір'я і Мочар поселили компактними групами по чотирьох населених пунктах – Староварварівка, Михайлівка, Криниці, Шестаковка.

Будувалися всі з суворим дотриманням «переселенського» проекту: 6x8 мг. Чи в тебе тільки двоє дітей одної статі, чи в тебе восьмеро дітей і двоє старих батьків — це не мало значення. Стандарт був понад усе.

За «переселенські» хати з бойків вираховували упродовж 10 років по 5 тисяч рублів. Оскільки люди працювали в колгоспах за палички (трудодні), а отже, не одержували місячної платні, з них вираховували ті копійки, які мали одержати в кінці року. Держава не тільки дала переселенцям кредит на хати, але й за будинки на батьківщині заплатила. Тільки останні оцінила так, що хата разом із усіма господарчими забудовами коштувала удвічі менше, аніж стулена нашвидкоруч коробка.

Спочатку місцеве населення ставилося до бойків насторожено, деякі навіть неприхильно.

Місцеві й переселенці спочатку дивували одні одних особливостями свого одягу. Бо «моди» значно різнилися. Хоч ніхто в той час не міг похвалитися обновками, але бойки хоч мали вдосталь домотканого одягу. Місцеві ж мали одяг фабричний, та його явно бракувало. Подейкують, що не всі жінки мали одяг на зміну: увечері прали, а зранку одягали, навіть якщо він був вологим. З іншого боку, те, що привезли з собою бойки у скринях, не викликало у степовиків особливого захоплення, хіба що цікавість. Домоткані льняні сорочки, дрібно вишиті мережками, полотняні штани, ткані з вовни куртки – все це для східної України в 50-х роках вже було екзотикою.

Але час примирив усіх. Через 10 років населення змішалося і зараз становить цікавий з погляду етнографії та соціології конгломерат культур. Таким прикладом може служити багато  родин Олександрівського району. Тому на наших святах переплітаються звичаї і традиції двох культур. Старші люди згадують, що до весни 1953 року всі родини переселенців до Олександрівського  району отримали  житло і мали змогу зайнятися господарським облаштуванням, що й поклало початок їх вкоріненню на Донеччині.

Деякі із сучасних радикально налаштованих національних організацій висловлюють таку думку: переселення 1951 року відбувалося через те, що на Галичині протягом названого періоду ще діяли загони ОУН-УПА і, щоб позбутися такого супротиву, Сталін вирішив розселити (розвіяти) бойків серед східних та південних областей України. Опрацювавши матеріали з цього питання, вислухавши думки переселенців,  мої дослідження вказують на хибність такої думки. По-перше, Нижньо-Устріцький район серед ОУН не користувався  такою підтримкою, як сусідні з ним. По-друге, поляки не мали великого бажання заселяти Карпатські гори. Карпати – звичне середовище для бойків, а поляки жили на рівнинах, біля лісів і річок. На мою думку,  Сталін і Хрущов здійснили переселення 1951 року виключно з економічних міркувань і бажання показати свою лояльність та підтримку польському  прокомуністичному уряду. Я переконана, акція переселення несла в собі, перш за все, економічні складові, не зважаючи на те, що СРСР не мав виграшу в цьому питанні. Вона стала  продовженням депортацій 1944-1945 р.р., але, на відміну від них, носила не політичний, а економічний характер. На відміну від примусового переселення у 1944-1945 р.р., нові переселенці були зайняті виключно у сільському господарстві області, склавши у деяких колгоспах більшість працездатних робітників. Невиконання на місцях постанов уряду щодо господарського облаштування переселенців, тяжкі побутові умови призводили до намагання самочинного залишення місць вселення, але їм відмовляли у прописці на нових місцях і повертали на місця вселення.  Незважаючи на свою відносну нечисленність, переселенці внесли свій внесок у відбудову й розвиток сільського господарства  Олександрівського району та області.

Шкода, що ця акція, ця трагедія залишилася поза увагою краєзнавців та етнологів, так як і «цілий закуток історичної землі Західної Бойківщини, що нині перебуває в межах Польщі». Поза увагою була і доля переселенців, яких з прохолодної гірської місцевості «кинули» в пекло – «спекотний степ»… А вони, обпалені сонцем, «якби тільки дозволили, вертались би пішки»…

Гірко, що з людьми ніхто не рахувався, бо постраждали як поляки, так і українці.

Досі жоден уряд не вибачився за примусове виселення тисяч людей, які одного дня втратили те, що від народження має кожна людина — свою Батьківщину. Дотепер жертви невизнаної та малодослідженої депортації не отримали ні морального, ні достойного матеріального відшкодування. Єдина розрада для переселенців – спогади, які донедавна передавалися тільки в родині та між найближчими приятелями. У родинних альбомах вони дбайливо зберігають світлини, зроблені вдома: милі серцю краєвиди покинутої Батьківщини, зафіксовані миті старосвітського життя, рідні люди в традиційних костюмах.