На вибір професії моєї героїні вплинула Велика Вітчизняна війна. Чорною смугою пройшла вона по її дитячих роках, викресливши всі радощі і цінності цієї пори. Важко було тоді всім, важко було одній з тисяч селянських сімей на Харківщині, де з мамою бідувало ще й четверо дітей. П’ятого хлопчика, що щойно народився, і потребував лікарської допомоги, врятувати не вдалося. Де ж бо було взяти лікаря в селі, та ще й в таке лихоліття? Помер, бідолашний, на очах. Гірко плакала мама, плакали всі четверо сестричок. Саме цей випадок став для трьох із них дороговказом у майбутню професію.
Першою до Слов’янської фельдшерсько-акушерської школи поступила після закінчення Кам’янської семирічки, що на Ізюмщині, – Наталка, трохи пізніше – ще дві її сестрички.
За направленням училища в 1949 р. Наталя прибула до Олександрівки.
Стара лікарня розміщувалася в райцентрі на березі річки Самари в цілому ряді пристосованих і обладнаних, чим Бог послав, приміщеннях. Тоді вже в її трудовій книжці з’явився перший запис: призначена на посаду акушерки пологового відділення райлікарні.
- Важко було починати, - згадує Наталя Максимівна, - нічні зміни, багато породіль, мало досвіду…
Нерідко обставини доводили до сліз, але вперто і послідовно Наталка переборювала всі труднощі обраної професії. Часто зверталася до шкільних підручників, а більше всього – до своїх досвідчених колег – Віри Олексіївни Домнич, Клавдії Іванівни Савинської, Любові Василівни Шпак, Алли Дмитрівни Соколової.
Поступово опановувала необхідний мінімум, а згодом і сама при черговій атестації отримала І кваліфікаційну категорію.
Любов до професії, колег по роботі, пацієнтів відділення зробили свою справу. Наталя Максимівна стала досвідченим, чуйним фахівцем, якого всі поважали.
В Олександрівці вона зустріла своє єдине на все життя кохання, створила добру сім’ю, виховала двох дітей, дочекалася онуків і правнуків. Саме тут здобула шану колег по роботі, вдячність від тисяч матусь, які пройшли крізь її руки.
Майже 50 років вона вірою і правдою прослужила обраній професії, про що свідчать численні подяки в її трудовій книжці, де в кінці 90-х років минулого століття з’явився другий і останній запис: звільнена у зв’язку з виходом на пенсію. Два (всього!) записи, а між ними все трудове життя!
Сьогодні, коли зозуля прокувала їй вже за восьмий десяток літ, Наталя Максимівна Рашевська така ж жвава, тендітна, привітна.
Самотужки веде нехитре домашнє господарство, доглядає город, садочок. Завжди радо зустрічає дітей, онуків, гостей, сусідів.
Вона гідно займає почесне місце серед ветеранів районної лікарні, бо такі як вона своїм ставленням до обраної професії створювали позитивний імідж районній медицині. Її справедливо називають своїм Учителем численні послідовниці – молоді медсестри лікарні. Відданість професії медика і даній клятві Гіпократа, її особисті риси характеру, заслужений авторитет, – це не тільки гордість родини, а й приклад для наслідування нинішньому поколінню.
Хочу побажати шановній Наталі Максимівні всіх гараздів, благополуччя та доброго здоров’я на «довгії і благії» роки. Спасибі Вам за все, що Ви зробили на своєму життєвому шляху в ім’я процвітання Олександрівщини!
Даша Кисловська, учениця 11 кл. ЗОШ № 1, член ради музею ЦДЮТ