Крик душі

Як швидко лине час. Ніби  вчора, хоча це було восени, на шпальтах «районки» учні Олександрівської ЗОШ І-ІІІ ступенів ділилися своєю  радістю з приводу того, що насадили шкільний сад. Виклали свої мрії про те, як зазеленіє молоденький сад навесні, як заквітує, як будуть ласувати смачними плодами…         
Але, мабуть, не судилося здійснитися дитячим мріям, бо саме з приходом весни, як тільки потепліло і розпочалися садові роботи, знайшлися такі «хазяїни», які прийшли до школи та й найкращі саджанці повикопували.
А коли в понеділок дітки прийшли на навчання, ця гірка чутка облетіла школу. Біль пройняв дитячі душі. Учні запитували: «Хіба так може бути?». А вчителі не знали, що відповісти і як розрадити. 
Декілька днів боліла й моя душа та серце, а потім я вирішила через газету звернутися до нерадивих «хазяїв»:   
- Люди! Не втрачайте своєї людяності! Згадайте, що школа – це дім, в якому навчаються ваші дітки, внуки, правнуки, в якому навчалися ви самі. То ж як піднімається  рука  викопати ті деревця і навіть кущі квітів, які придбані батьками та посаджені дитячими руками? Невже зможуть ці саджанці  у палісадниках подвір’я звеселяти ваші «хазяйські» душі, невже плоди з цих дерев будуть солодкими та корисними?
Я розумію, що назад не повернуть дерева, але може хоча б перш ніж взяти заступ, щоб прийти до шкільного саду,  згадають про моє прохання:
Люди, будьте людьми!!! 
В. Остапчук, директор Олександрівської ЗОШ І-ІІІ ступенів